8 січня 2015 р. у незалежному культурному центрі «Indie» у межах проекту «Вільний Університет Майдан Моніторинг» відбулася відкрита лекція доцента Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Андрія Домановського «Обмежене всевладдя василевса: Чи була Візантійська імперія тоталітарною державою?».
Візантія до сьогодні перебуває на маргінесі української гуманітаристики, попри те, що значення візантійських впливів у історії України годі переоцінити. У сприйнятті більшості українських інтелектуалів візантійська складова історії України продовжує залишатися переважно негативно і поняття «візантійщина» активно використовується для позначення суто негативних явищ – непублічної політики, корупції, непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Візантійську імперію, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського є спробою почати почасти заповнювати цю прикру прогалину.
Лекція «Обмежене всевладдя василевса: Чи була Візантійська імперія тоталітарною державою?» є вже сьомою у розпочатому А. Домановським циклі відкритих лекцій «Візантійський таксис». Її присвячено питанню про природу державного устрою Візантійської держави, роль та місце імператора у системі державного управління. Назва, у якій згадано про «тоталітаризм» Візантії не випадкова з огляду на те, що чимало всесвітньо відомих науковців – Ігор Шевченко, Алєксандр Каждан, Арон Гурєвич, Геннадій Литаврін, Серґєй Іванов та інші – вбачали можливість говорити про певні прояви «тоталітаризму» у Візантії. Крім того, назва покликана «актуалізувати візантійське» і не тільки привернути увагу слухачів, але й провести важливі паралелі із сучасністю – автор повсякчас порівнював Візантійську імперію і Радянський Союз, красномовно натякаючи також на Російську Федерацію, про яку, щоправда, спеціально не згадував.
Оригінальність візантійської держави була обумовлена синтезою трьох традицій – давньогрецького культурного спадку, римської імперської державности і ортодоксального християнства. Саме поєднання і взаємодія цих трьох потужних первнів визначило межі безмежної на перший погляд влади візантійського імператора-василевса над підданими і власне природу державної влади середньовічної візантійської держави. Імператор був намісником Бога на землі, слово якого було законом, а влада над будь-ким із підданців – необмеженою. Однак при цьому обожнювалася не особа василевса, а його статус, «посада». Всевладний на перший погляд імператор мав керуватися у своєму правлінні законами Божественного благочестя і дотримуватися при цьому також і світських законів. У випадку, коли імператор злісно порушував проголошені ним самим закони, виголошував єресь і чинив сваволю над підданими, його можна і навіть слід було визнати тираном, який порушив закони Божественні й людські. Повалення такого тирана видавалося візантійцям-ромеям цілком справедливим, бо, зміщуючи негідного «місцеблюстителя» Бога, сам Господь через змовників чи бунтівників зводив на царський престол достойного претендента.
Владу василевса обмежували сформовані елліністичним спадком і християнськими принципами суспільні уявлення про справедливе правління, давньоримські уявлення про характер справедливої імператорської влади, придворні церемонії та ритуали, і, мабуть, найбільшою мірою, – розгалужений складний бюрократичний апарат державного управління. Візантійські чиновники мали змогу ігнорувати волю імператора і безкінечно відтягувати втілення його розпоряджень у життя. Василевс виявлявся по-суті заручником всесильної бюрократії, яка переслідувала у своїй діяльності не інтереси суспільства чи, принаймні, держави, але прагнула задовольняти винятково свої власні потреби. Чиновники вищої ланки і бюрократія як суспільна корпорація в цілому були справжнім панівним класом Візантійської імперії, здійснюючи тотальний (наскільки це дозволяли технічні засоби середньовіччя) контроль над візантійським суспільством.
Пересічні ромеї при цьому повністю відмовлялися від участі у громадсько-політичному житті, прагнучи зосередитися на сфері суто приватного, перед усім – на сім’ї. Ймовірно, саме у цьому всевладді чиновницького держапарату над фрагментованим і громадсько пасивним суспільством окремі візантиністи і вбачали певні ознаки подібности візантійського суспільно-політичного устрою до знайомої їм радянської дійсності. Серґєй Іванов зазначав, що радянські візантиністи, можливо, «були єдиною категорією населення, яка за цих умов здобувала певні інтелектуальні переваги: адже вони жили у суспільстві, що віддалено нагадувало об’єкт їхніх наукових досліджень». Саме у цьому проявлявся умовний «візантійський тоталітаризм», якого, як системи усебічного державного контролю над підданими, існувати за доби середньовіччя не могло уже з огляду на технічну недосконалість епохи. За словами Ігоря Шевченка, Візантія, подібно до усіх держав із єдиною ідеологією, «тяжіла до тоталітаризму, однак, враховуючи недосконалість часу, не мала технічних засобів для втілення цього прагнення».
Ще один відомий візантиніст Алєксандр Козлов зазначав: «… в імперії ромеїв не було настільки розвиненої контрольної та репресивної гілки державного апарату, яка могла б виправдати використання терміну «тоталітарний» … для характеристики Візантії». Однак при цьому, як зазначив А. Домановський, візантійське суспільство було в цілому готовим до тоталітаризму і, мабуть, сприйняло б його як належне явище у випадку, якщо втілення цього політичного режиму стало б можливим, оскільки ромеї й так були підконтрольними державі й прагнули сховатися від її влади у приватному житті, не претендуючи на сферу публічного.
No comments
Be the first one to leave a comment.